u_o_i

Від Міського озера, біля якого я таємно і марно намагався зустріти нутрій чи хоча б качок-мандаринок, ми неспішно побрели назад в сторону центру. То були якісь незнайомі для мене вулиці, які я бачив уперше. А проте, як виявилося, до центру йти залишалося усього нічого. Все-таки Франківськ – досить компактне місто. І єдине після Вінниці, яке я вважаю придатним для нормального життя в Україні, але то вже зовсім інша історія.

Того дня ми находили немало, тож втома і спека брали своє. Ми присіли на лавочці просто під одним із багатоповерхових будинків. Я роздивлявся такі самі багатоповерхові будинки навпроти, привабливі й сучасні. Вона почала розказувати про дивних старих збоченців, що незграбно пробували до неї залицятися, а я думав про те, як хочу її трахнути. Проте так і не зробив нічого, щоб хоч якось на це натякнути.

Через центр ми дійшли до маленького парку «на Валах», зовсім близько до її дому, де посиділи ще трохи, після чого нарешті розійшлися кожен у свій бік. Більше ми ніколи не бачилися.

Пізніше я намагався відтворити той шлях від озера і наживо, і на гугл панорамах, але завжди заплутувався у таких схожих, тому що незнайомих, вулицях. Я майже впевнений, що тоді ми зупинилися на вулиці Володимира Великого, на її непарній стороні з видом на парну. Проте я не бачу там жодного натяку на жодну лавочку. Хоча все ж панорамні знімки на гугл картах досить древні, 2015 року, а я там був у 2021.

Якщо тут раптом є місцеві, підкажіть, чи бува, не з'явилася з того часу на тій вулиці лавочка просто над тротуаром. Для мене це важливо.

Було колись.

Географія наших нечисленних зустрічей вийшла дивною – Київ, Гола Пристань, Івано-Франківськ. Ще й зважаючи на те, що походила вона з Донецької області. У певний проміжок часу я досить активно знайомився з дівчатами через інтернет (хоча конкретно з нею ми познайомились живцем у прикордонних до України єбенях Польщі). Попри те, що я завжди шукав когось недалеко від себе, значна частина їх при ближчому знайомстві виявлялася з Донеччини.

У вторгненні болотних виродків на схід України у 2015 був неявний плюс для західних регіонів – свіжа кров. Втікачі від руцкого міра виявилися людьми переважно розумними. «Розумний» – то, однак, не завжди щось хороше. Інша особа, з якою я таким чином перетнувся, була настільки зациклена на фігурі, що не тільки строго обмежувала себе у продуктах, але й вимірювала все, що їсть, з точністю до грама. Не людина, а пасажирський потяг.

Ми навіть зустрілися одного разу, навіть із її ініціативи. Наше побачення виявилося її спробою втягнути мене у якусь фінансову піраміду. Оскільки я не проявив зацікавленості, на тому все і скінчилося.

Напевно, якби я зараз досі мав необхідність знайомитися з кимось, я б так само розказував про хороших чи розумних людей з Нової Каховки чи Бердянська. Впевнений, вони і дійсно є тут, дуже близько, але я вже маю велике щастя – не мати необхідності ні з ким знайомитись.

А щодо тих, минулих, то можу потішити себе, що серед усього двоногого гівна навколо я таки маю здатність знаходити по-справжньому яскравих людей. Однак із приємним усвідомленням, що всі вони – розумні чи зарозумілі, з Донецька чи з Вінниці, хлопці чи дівчата – не мають більше для мене жодного значення, і нічого із їхніх життів мене більше не хвилює та не цікавить. Їх місце – на звалищі пам'яті, звідки їх можна зрідка діставати на п'яно ніби якісь музейні експонати.

І це просто чудово.

У благословенному грудні 2021, коли влаштувати веселу гучну вечірку було явищем буденним, на моїй роботі організували новорічний корпоратив, на який запросили виступити «Калуш». Той самий. Той виступ я благополучно пропустив, що для мене не було трагедією: репчик – то взагалі не моє.

Тим більше, що день корпоративу попадав на період моєї відпустки у Латинській Америці, що природно мала затьмарити навіть таку подію.

Зрештою, так і сталося. Здається, то був пік моєї можливої ейфорії, після чого практично все пішло шкереберть. Наш мозок у цьому плані – цікава штука: по суті у тій подорожі провалилася добра половина планів, і її цілком можна було назвати невдалою, але це пригадується туманно, а от все яскраве запам'яталося чудово.

Значну частину тих днів наша група провела в довгих переїздах, власне, більше у стоянні в заторах на тупих гватемальських дорогах із тупими гватемальськими водіями. Щоб розрадитись, ми грали в логічні ігри та слухали українську музику з плейлиста одного з учасників. Плейлист був шикарний. Завдяки йому я в цілому вперше дізнався про гурт «Grandma's Smuzi». А ще там було багато пісень «Калуша», і я відкрив для себе, що серед них чимало чудових. Я й досі слухаю їх, хоча й рідше. Не тому що набридли, а тому що вони чимдалі більше нагадують саме про ті дні, невдовзі після яких мій світ обвалився.

«Стефанія» та перемога на «Євробаченні» сталися на кілька місяців пізніше. Думаю, після цього «Калуш» до нас на корпоратив не поїхав би у будь-якому випадку через явно більші цінники. Та й справи у компанії десь із тих же пір стабільно не дуже. З 2022 року ми мали вже три хвилі масових звільнень, які я пережив, але оптимізму то чомусь не додає.

Я дійсно люблю свою роботу, не тільки за співвідношення праця/зарплата, а й багато інших ніштяків, із котрих деякі в Україні можуть претендувати ледь не на унікальність. Однак коли днями мені скинули апетитну вакансію з іншої компанії від мого природного небажання щось змінювати до «та як же мене тут все заїбало» пройшло хвилини три.

Щоправда, по вакансії мене відсіяли одразу ж, і не чому-небудь, а тому що я фізично знаходжуся в Україні. Ну охуїти тепер.

Добре, що не встиг набудувати у голові райдужних планів і нікому про це не розказував. Менше надій – менше розчарувань. Добре, що мої все ще нинішні колеги не знають, як би я бігав з радісними криками по квартирі, запиваючи ромом просто з горла, коли мені запропонували офер. У моїй уяві, звісно.

А новорічні корпоративи в нас досі є, тому що чому б і ні. Значно скромніші, але в грудні 2023 до нас запросили «Grandma's Smuzi». На розігріві виступала одноразова група, зібрана суто заради цього вечору, що складалася з трьох наших колег та їх друга. Повторити такий концерт нині було б важкувато, бо двоє з тих чотирьох уже в ЗСУ. Такі справи.

P. S. «Калуш» після «Євробачення» знають, певно, усі, а от «Grandma's Smuzi» – не факт, тому ось послухайте, доторкніться до прекрасного. До речі, вокаліст – турок та громадянин Туреччини, що не заважає йому знати українську куди краще, ніж багатьом вітчизняним дурікам з неправильною щелепою.